Шрифт:
– Таку чудову одежу варт покропити,- сказала Марія й принесла з хижки пляшку горілки.
– Будьмо ж здорові, Василино,- сказала Марія, наливаючи чарку горілки.
– Даруй, господи, це зносити, а в краще вбратись,- одказала Василина до Марії.
Марія випила чарку до дна, ще й махнула нею вгору під стелю, а потім почастувала Василину.
Випили по одній, а потім по другій. В Марії зовсім розв’язався язик. Невеликі блискучі темні очі розгорілись і заблищали. Гарне, але бліде лице трошки посвіжішало.
– Скажи-бо, Василино, чи тобі якийсь панич насправляв такої гарної одежі, чи бурлаки? Скажи-бо, серденько, скажи?
– Дещо справляв батько, дещо сама скупила, ат...
Василина тільки рукою махнула.
– А до мене оце недавно був причепився наш постригач. Коли не йду проз його, він все дивиться - не надивиться на мене, та все зачіпає, та бровами моргає. Їй-богу, так мені аж ніяково перед дівчатами... Хвалить мої брови, що в цілому заводі кращих нема. А тебе, Василино, сватали? Чи ти виходила заміж, чи сама покрилась?
Василина була неохоча розказувати за себе, а в Марії розв’язався язик. Вона полюбила Василину одразу і неначе вгадувала, що Василинина доля дуже схожа на її долю. Чудова краса Василинина одразу навела на неї ту гадку.
– А ти, Маріє, давно вже зосталась удовою?
– сказала Василина.
– Ой серденько моє дороге! Вже четвертий рік, як я овдовіла. Чоловік умер, а після його смерті й дитина померла, царство їм небесне,- сказала Марія, зітхнувши, й перехрестилась до образів.- Набралась я на своєму віку всякого лиха.
– Чи ти, Маріє, давно вже в фабриці?
– спитала Василина.
– Чи то ж в одній фабриці я була! Була я у Вільшаній, а тепер застрягла у Стеблеві, та вже, мабуть, буду тут, доки мого живота. Остобісіло вже мені те бурлацтво,- сказала Марія й задумалась.
– Ще як була я дівкою, послала мене мати на фабрику у Вільшану. Після смерті батька зістались ми сиротами, а мати й каже мені: «Йди, дочко, на фабрику у Вільшану, може, принесеш додому якого карбованця». Вільшана од нашої Тарасівки недалеко, зараз за Керелівкою.
У Василини похололо в душі. Комарівка була недалеко од Тарасівки.
– Ото пішла я у Вільшану та й стала в сахарні на роботу. Мати виряджала мене та й наказувала: «Стережися ж, дочко, фабрицьких панків та бурлак. На тих заводах вештається всякий народ, а в тебе чорні брови». Я стереглася, та й не встереглась... А я була дівкою дуже гарна. Кращої за мене не було на все село. Було, як уберуся в квітки та в стрічки, то всі парубки на мене очі витріщають. Оце, було, йду вулицею та й чую, як люди говорять: «Ну та й гарна ж, нівроку, удовина дочка!..» А ти, Василино, була дівкою, мабуть, дуже гарна? Еге!
– Пішла моя краса марно, наче лист за водою,- сказала Василина.
– Ой серденько моє! Туди пішла й моя краса, хоч мої брови ще не злиняли.
Марія заглянула у дзеркало й пригладила чорні , тонкі брови пальцем. З дзеркальця виглянули блискучі очі, довге, тонке, сухорляве лице, тонкий, трохи вигнутий ніс, повні губи й кругленьке підборіддя з чорною бородавочкою посередині. Марія подушила щоки рукою: щоки трохи почервоніли.
– Як прийшла я в сахарню, світочку мій! Кругом мене обступили хлопці: зачіпають та бровами моргають. Той купує горілку, той медяників, той стрічки, той квітки. Чіпляються до мене, наче павутиння, хоч одбивайся палицею, та все такі погані парубки, що й плюнути гидко. А я їм кажу: не любіть, не ходіть, не носіть грошей - не люблю вас, бо ви нехороші.
А тут прийшов на фабрику один парубок. Глянула я на його, і мене неначе хто у вогонь вкинув. Високий, рівний станом, парубок саме в силі. Лице рум’яне, очі чорні, сміливі, соколині, волос чорний, вус чорний, аж вилискується. Вбив він мене своїми очима, наче орел горлицю. Чи ти, Василино, кохалась на своєму віку щиро, гаряче?
– Кохалась гаряче, кохалась щиро,- сказала Василина, здавивши пальці рук на грудях.- Я вся неначе згоріла од кохання, як лляні пачоси на полум’ї, й там згоріло моє щастя...
У Василини очі заблищали, високі брови піднялися ще вище, бліде лице спахнуло.
– Отак і я,- сказала Марія,- як упала я йому на груди, мені здалось, що всі зорі з неба посипались на мене й запалили всю мою душу. Я ледве одійшла й опам’яталась... Які очі дивились на мене! Які брови я цілувала! Ой серце Василино! Як згадаю, то й тепер серце в’яне од тих очей: чорні й блискучі, горді й гострі, наче ножі, й милі та ласкаві, наче в дитини. З тих очей на мене посипались іскри, посипались ніби якісь пахучі квітки, вдарили гострі ножі, повиті рожами, й пройняли наскрізь моє серце. Була я щаслива, але терном поросла моя дорога до того щастя...